НЕСЕКРЕТНО: Ковші екскаваторів та ножі бульдозерів на шматки рвали тіла загиблих: 60 років тому сталася Куренівська трагедія у Києві

13 березня 1961 року сталася трагедія, яка заслуговує особливої уваги. У одному із промислових районів Києва, що у народі більше відомий як Куренівка, прорвало земляну дамбу, яка стримувала земляні породи, змішані з водою у вигляді пульпи. Протягом 11-12 березня струмочки брудної води текли вулицями Куренівки, однак тодішня влада не спішила проводити ремонтні роботи дамби. Так само і не хотіла евакуйовувати місцеве населення.

Про це у "Фейсбуці" пише історик та публіцист Юрій Григорьєв, повідомляє Поштівка.

"Уранці 13 березня трапилося жахливе: зі сторони Бабиного Яру пролунав страшний гул. Височезний вал із піску, землі, глини й води заввишки з чотириповерховий будинок посунувся на Куренівку. За пів години район площею 30 гектарів був залитий шаром грязюки завтовшки 2-3 метри. Були поховані живцем сотні людей.

Трамвайне депо імені Красіна на Куренівці лавина багнюки накрила повністю — з людьми, технікою та спорудами. Один із працівників депо П.Онищенко згадує, що жорстокішою трагедію зробила радянська влада. Вони навмисно замовчували дані події та ввели жорстку цензуру. Район був оточений міліцією та виставлені блок-пости. Як згодом показала експертиза, що багато людей у депо, власне як і на вулицях Куренівки, загинули через те, що їх не витягли й вони задушилися без повітря. Кияни спостерігали із пагорбів, як ковші екскаваторів та ножі бульдозерів на шматки рвали тіла загиблих.

Трагедії можна було уникнути. Голову Київської міськради Олексія Давидова неодноразово попереджали про небезпеку, однак він цим злегковажив. 24 серпня слідство визначило 6 винуватців трагедії, якими стали "відповідальні" працівники.

Залишки дамби

Радянська влада заявила про 145 загиблих. Натомість очевидні стверджують, що число жертв перейшло 1000, а іноді цифри доводять до 1500 людей.

Після Куренівської трагедії мине 25 років, і знову ж таки — через недбалість, можливо і навмисно (адже різні є версії), станеться трагедія світового масштабу — вибух на Чорнобильській АЕС. Власне і тоді, після страшного радіаційного зараження, радянська влада довгий час мовчала про небезпеку", – пише історик.

13 березня 1961 року – чорний день в історії Києва. Внаслідок техногенної катастрофи, а саме розмиву дамби, багатотонний потік пульпи з Бабиного Яру затопив Куренівку. Кількість жертв по офіційним даним склала 147-150 осіб. По неофіційним – декілька тисяч людей.

Що відбулось?

13 березня, в понеділок о 6:45 почала руйнуватись дамба. Вона перекривала Бабин Яр. Туди протягом 10 років зливали пульпу (відходи виробництва) з Петровських цегляних заводів. О 8:30 її прорвало. Спершу вода, а згодом 14-метрова хвиля пульпи зі швидкістю 5 м/сек ринула на Куренівку, змітаючи все на своєму шляху.

Потік розділився на дві частини. Одна потекла по вулиці Теліги, зупинившись на території трамвайного депо. А інша – з обриву вниз, повз Кирилівський монастир. Був повністю затоплений стадіон «Спартак», і Кирилівська вулиця (тоді Фрунзе). Там висота валу зменшилась вдвоє, проте він все рівно був смертоносним.

Ліквідацією наслідків трагедії займались солдати. Причому вони часто працювали по дві доби поспіль з міркувань секретності. Тіла загиблих складали в клубному приміщенні Павловської психіатричної лікарні.

Жертв ховали більше місяця на різних кладовищах Києва, часто таємно.

Причини?

Так чому все ж таки сталась Куренівська трагедія? Чому у розвиненому місті в другій половині XX століття відбулась така масштабна та страшна катастрофа?

28 березня 1950 року виконком київської міської ради прийняв рішення №582. Воно стосувалось організації гідровідвалів у Бабин Яр. Причому проект був розроблений навіть не киянами, його підготував московський трест Гідромеханізації. Тобто не було попередньо проведено жодних досліджень. Натомість московські спеціалісти запропонували непотрібні породи змішувати з водою і в такому вигляді по трубам перекачувати у Бабин Яр.

На той час головою міськвиконкому був Олексій Давидов. Це був типовий представник чиновника в найгіршому сенсі слова. Згідно зі спогадами сучасників він не сприймав критику, грубо перебивав незгодних з його точкою зору, керував містом формально, не вивчаючи реальний стан справ. Отримавши команду «згори» він навіть не подумав піддати її сумніву. В такому ж дусі приймались і наступні рішення.

Наприклад, 16 листопада 1954 року був виданий указ, згідно з яким потрібно було заливати пульпою ще діючий газопровід, «враховуючи велику технічну складність демонтажу».

В результаті дамбу зробили не бетонну, а земляну. Не розрахували потрібний діаметр труб, для відводу рідини з яру. Вони були надто вузькі. Цегляні заводи працювали понаднормово в три зміни, відповідно зливаючи більше пульпи.

Прорив не став несподіванкою. На початку березня 1961 року самі кияни подавали немало повідомлень про струмки, що бігли по дамбам. Проте владі було байдуже.

Після трагедії Давидов приїздив в морг, дав розпорядження видали загиблим білизну та білий одяг для поховання. Після того швидко поїхав геть і більше не повертався. Саме його називали головним винуватцем катастрофи.

Відкрили кримінальне провадження. Розслідування відбувалось цілком таємно. Ніхто з міськвиконкому не був обвинувачений. У в`язницю потрапили 6 людей: начальник та головний інженер Петровської ділянки СУ-610, головний інженер треста «Укргідроспецбуд», і московські проектувальники. Офіційна причина аварії: «помилки в проектуванні гідро відвалів на дамби».

Олексій Давидов застрілився у 1963 році. У 1964 його ім`ям було названо бульвар на Русанівці. Лише в лютому 2016 його перейменували на честь Ігоря Шамо.

Висновки комісії були засекречені.